Вибір без вибору. Історія бердянської дівчини, яка чекає повноліття, щоб виїхати.

У Бердянську, як і будь-якому тимчасово окупованому місті, є підлітки, які вже мають власну позицію щодо того, що відбувається. Але не мають можливості самостійно вирішувати, де і як їм жити.
Історія Наталки про те, як це – залишитись без вибору, бо його за тебероблять дорослі. І іноді – він зовсім не сходиться з власним.

Усі імена наших героїв змінено задля їхньої безпеки.

Коли окупували Бердянськ, Наталці було 13. Вона добре пам’ятає перші дні: порожні вулиці й магазини, тривожні новини, тихі розмови дорослих на кухні. 
А ще – повідомлення від друзів.

«Першою з міста поїхала моя найкраща подруга, вони з родиною зупинились у Львові. Потім ще двоє дівчат написали з Києва. Далі – Запоріжжя, Німеччина, Польща. Друзі писали, як вони доїхали, де облаштувались. І запитували – коли будемо їхати ми».

Тоді Наталя ще не знала, що її родина нікуди їхати не планує.

«Спершу я думала, що ми просто трохи почекаємо, підготуємось, завершимо справи і поїдемо. Але цього не сталось».

В родині дівчинки були обставини, які не дозволили батькам поїхати. 

«Я довго намагалась із ними сперечатись, щось доводити. Але згодом зрозуміла, що це марно. Мама намагалась мене заспокоїти і сказала: 
«Ти ж так само живеш вдома, нічого не змінилось»».

Наталка каже, що саме ця фраза стала для неї найважчою.

«Бо я відчувала, як змінюється все».

Останні роки для дівчинки виявились дуже самотніми. Більшість близьких друзів давно виїхали. Вони облаштувались у нових містах і країнах, готуються вступати до університетів, будують життя, яке для Наталі поки існує лише у розповідях і відеодзвінках.

У школі дівчина теж почувається самотньо.

«Я зараз відчуваю себе чужою і з тими, і з іншими. Однокласники планують вступати тут або їхати в Росію. Мої старі друзі давно почали нове життя. А я ні там, ні там».

Зрештою, батьки погодились на одну річ: після повноліття Наталка зможе виїхати сама. Тепер вона чекає на свій день народження.

«Я не хочу сваритись із батьками, не хочу їх втрачати. Але я все більше розумію, що вибір, який вони зробили за мене – не мій».

Наталя зізнається, що дуже чекає завершення школи, виїзду і нового життя.
І водночас дуже хвилюється.

«Звісно, я хвилююсь. Щоб у мене все вийшло. Щоб вдалось нормально влаштуватись. А ще – щоб мене прийняли».

Історія Наталки не унікальна.

За ці роки виросло ціле покоління підлітків, які прожили свою юність в окупації. Бо це рішення прийняли не вони. Іноді за них це робили обставини. А іноді – власні батьки. Хтось – керуючись страхом, хтось – любов’ю, а хтось – переконаннями.

І тоді підлітки залишаються між двома речами, які однаково важливі: родиною, яку вони люблять і переконаннями, від яких не можуть відмовитись.

Тому для декого повноліття – це не просто новий етап життя. Іноді це день, коли вперше з’явиться право приймати власні рішення.

Наталка каже, що часто думає про момент, коли вона поїде з рідного міста.

«Я не знаю, що буде далі. Але знаю одне – я хочу мати можливість обирати».