«Я доглядаю чужі домівки, а свою – не можу»: історія бердянки з Італії

Для багатьох бердянців дім перестав бути місцем, куди можна повернутися. Він став спогадом, адресою в паспорті або історією, яку одночасно гріє й болить згадувати. Історія бердянки Ірини - про гірку іронію втрат: доглядати чужі домівки, знаючи, що власний дім тобі більше не належить.

Всі імена наших героїв змінено задля їхньої безпеки.

Бердянка Ірина зараз живе в маленькому італійському містечку. Вона прибирає будинки, поливає квіти, годує котів.

Її робота – зберігати чужий дім у порядку.

Жінка робить це добре й уже заробила гарну репутацію. Господарі кажуть: віддати свою оселю в її руки – не страшно. Вони відзначають її турботу й акуратність, радять знайомим і без вагань довіряють ключі.

Сама Ірина зізнається: до такої роботи звикла. І навіть полюбила її.

Головне – не дозволяти собі надовго зупинятися в спогадах і думках.

«Іронія в тому, що доки я доглядаю чужі будинки, мій дім у Бердянську тепер доглядає хтось інший. От тільки – без мого дозволу», – каже вона.

Дім без ключів

Ірина виїхала з Бердянська у 2022 році. Ключі від квартири залишилися в кишені куртки, яку вона взяла з собою. Залишити їх було нікому.

«Та й чи був у цьому сенс», – тихо додає жінка.

Згодом вона дізналася: у квартирі живуть інші люди. Хто саме – невідомо. Сусіди передали лише, що це не місцеві. І що вони намагаються обходити квартиру стороною – не те що знайомитися, навіть не наближатися.

«Коли я про це дізналась, то, на диво, навіть злості не відчула. Точніше – нічого не відчула. Просто порожнечу», – згадує Ірина.

Вона дістала ключ, покрутила його в руках і подумала, що він більше ніколи й нічого не відкриє.

Викинути ключ жінка так і не змогла.

Чужі стіни, знайомі рухи

В Італії Ірина добре знає кожен дім, де працює: де лежать рушники, як чистити меблі, якірослини потребують більше води. Її рухи впевнені й звичні – ніби вона тут давно.

«По суті, я роблю те саме, що завжди робила й любила – дбаю про дім. Роблю все, як для себе», – каже вона.

І після короткої паузи тихо додає:

«Тільки не в себе».

Ірина не говорить про повернення. Не будує планів і не дозволяє собі мріяти наперед.

Вона просто працює – день за днем.

«Мені самій дивно, але я ніколи не злилася на те, що хтось спокійно живе у своєму домі, коли в мене його просто вкрали. Навпаки – я часто думаю, чи розуміють вони, яке це щастя мати свій дім. Чи цінують усе, що мають. Бо я тепер ціную те, чого раніше навіть не помічала», – говорить жінка.

Попри те, що Ірина втратила власний дім, вона дбайливо допомагає іншим берегти їхні.

І щодня робить це так, ніби зберігає частинку свого.