«За наші береги варто боротися». Історія бердянського парамедика 

Антон щодня рятує побратимів на запорізькому напрямку. Він мріє вибороти своє місто, а разом з ним і рідних

На Запорізькому напрямку зараз пахне зимовим степом, порохом та залишками надії. Для Антона цей запах став професійною буденністю. Колишній медик із Бердянська, тепер він – парамедик, чиє життя вимірюється кількістю накладених турнікетів. Чоловік постійно евакуює побратимів, під обстрілами намагається довести їх до безпечного місця поки бореться за їхнє життя. Він рятує не просто військових, він рятує своїх друзів. 

Найважче для Антона – це хвилини тиші між виїздами. Саме тоді він намагається відчути зв’язок із Бердянськом. Там залишилося все його життя, розділене на «до» та «після». Сестра Антона прийняла важке рішення не виїжджати. Вона залишилася в окупованому місті, щоб доглядати за старенькою мамою з інвалідністю.

«Мама не витримала б дороги, а сестра не змогла б її залишити. Це той вибір, про який ми не говоримо вголос, але він фонить у кожному нашому дзвінку, – каже Антон. – Сестра там – справжній герой. Шукати ліки, доглядати, терпіти присутність ворогів на наших вулицях і при цьому казати мені у слухавку: Антоне, у нас усе добре, ми чекаємо. Це мій тил, який я маю захистити».

Антон не любить розмов про «незламність». Він каже прямо: на фронті всі втомлені, всі задовбалися від постійної напруги та втрат. Парамедики – це не кіногерої, а звичайні люди, які теж хочуть спати, відчувати тепло і не бачити крові.

«Ми не сталеві, ми звичайні люди, які просто роблять свою роботу, бо іншого варіанту немає. Моя мотивація дуже проста: кожен врятований мною боєць – це ще одна людина, яка допоможе звільнити мій дім. Кожен накладений турнікет – це мій особистий крок до Бердянська. Я не воюю за абстрактні речі, я воюю за можливість просто зайти у свою квартиру і побачити маму з сестрою в безпеці», – ділиться Антон.

У Антона є мрія, яка допомагає йому не вигоріти остаточно. Вона дуже проста і зовсім не військова. Він мріє про життя після війни6 про сім’ю та маленький будиночок біля моря. 

«Я хочу завести родину. Хочу, щоб у мене були діти, які не знатимуть, як звучить приліт. Хочу мати будинок, де вранці чути тільки шум прибою і крики чайок, а не повітряну тривогу. Після всього цього шуму, вибухів та крові, хочеться простого людського спокою –  ділиться Антон. – Я вже навіть бачу цей будиночок: з невеликим садом, який ми з майбутньою дружиною будемо разом поливати. Це те, заради чого я прокидаюся і живу».

Зараз між Антоном та його мрією – лінія фронту, мінні поля та окуповане місто. Але він знає, що обов’язково повернеться. Не як герой, а як син і брат, який нарешті вдома.