«Я буду садити овочі в своєму городі». Історія одного повернення в окупацію

Максим виїхав з Бердянська не одразу, бо як і більшість вірив у швидке завершення війни. Згодом по місту почали ходити російські солдати та вишукувати всіх незгодних з режимом. Ось тут хлопець і запанікував, оскільки його брат брав участь в на той момент ще в АТО. 

«Я просто не хотів, щоб мої діти бачили, як батька виводять із хати з мішком на голові. Ми зібралися за день і виїхали через до Польщі», – розповідає бердянець.

У Польщі почалася реальність, до якої Максим не був готовий. У Бердянську він мав усе: свій великий будинок на 150 квадратів, який будував роками, гараж, налагоджений побут. У Польщі сім’я з чотирьох людей опинилася в орендованій квартирі на 40 метрів.

«Перший рік я просто пахав. Будівництво, склади, заводи – брався за все. Думав, що ось-ось стане легше, відкладемо гроші. Але оренда, їжа, діти – все з’їдало зарплату під нуль. Я зрозумів, що працюю просто за їжу і дах над головою. Жодних заощаджень, жодного комфорту. У Бердянську я був господарем, а тут я – дешева робоча сила, і так буде до кінця життя», – каже Максим.

За кілька років такої гонитви він просто опустив руки. Максим каже, що відсутність свого простору тиснула на нього більше, ніж новини з фронту. 

«Я приходив із роботи в цю малу квартиру, де діти на головах сидять, і розумів, що більше не витягую. Я просто зламався фізично і морально».

Рішення повернутися в окупований Бердянськ було свідомим. Друзі називали це самогубством, але Максим каже, що в нього є план виживання. Його головна умова – не мати нічого спільного з окупаційною владою, принаймні, наскільки це можливо. 

«Йти працювати на росіян, у якісь їхні контори – для мене це табу. Я цього не зроблю. Ми з дружиною одразу вирішили, що поїдемо жити в село в хату з городом своїх знайомих, які виїхали. Земля завжди прогодує. Буду вирощувати овочі, фрукти, а потім возити їх у місто на ринок продавати. Це важка праця, але це на своїй землі. Я краще буду сапу в руках тримати у себе вдома, ніж будувати будинки чужим людям у Польщі», – пояснює свою позицію.

Максим розуміє всі ризики. Він знає, що за ним можуть прийти і зараз. Але тепер він ставиться до цього інакше: 

«Там, у Польщі, я вже ніби повільно вмирав. А тут я хоча б бачу своє море. Мені не треба їхня робота, не треба їхні подачки. Я просто хочу, щоб мене не чіпали, поки я копирсаюся на городі».

Зараз Максим знову в Бердянську. Він не каже, що він щасливий, бо місто стало зовсім іншим – чужим і злим. Але для нього цей обшарпаний будинок у селі і можливість продавати власну картоплю на ринку виявилися ціннішими за безпечне, але безлике життя в європейській орендованій квартирі.

Читайте також

Іх боляче читати: 6 історій переселенців, які вирішили повернутися в окупацію