Жителька Бердянська відкрила творчу майстерню в Миргороді

Ірина Соколова переїхала до нашого міста в 2016 році. Тут родина купила своє перше житло.

Жінка народилася та виросла в українськомовному селі на сході Донеччини. З 2014 року Ірина з сім’єю кілька разів переїжджала, але зрештою для нового життя обрали Бердянськ. Тут Соколови прожили до повномасштабного вторгнення. Історію двічі переселенки, яка під час великої війни відкрила майстерню на Полтавщині «Бердянськ 24» дізнався з інтерв’ю Ірини виданню «ШоТам».

1 березня народився молодший Данилко, вже за місяць сім’я зібрала речі та покинула свою квартиру (Фото: ШоТам)

В Бердянську жінка працювала в Центрі дитячої та юнацької творчості. Окупацію Ірина зустріла вагітною. Після народження Данила сім’я виїхала з міста.

«У нас не було ні зв’язку, ні інтернету, ні якоїсь інформації про евакуаційні рейси, тому ми сіли в машину й доїхали до Запоріжжя. Дорога у 230 кілометрів у нас заняла більше 10 годин. На кожному блокпості нас спрямовували в нове село: десь були вуличні бої, десь обстріли, десь їздили танки – доводилось об’їжджати. Ми заночували в Запоріжжі, а вже зранку вирушили до Миргорода», – розповіла бердянка журналістам «ШоТам».

Із собою взяла лише швейну машинку

Вже у Миргороді Ірина відновила свою майстерню коштом гранту від Данської ради у справах біженців. Для переселенки це була вже друга допомога від цієї організації. Першу вона отримала ще у вільному Бердянську.

«Я змогла виїхати, але Із собою взяла лише швейну машинку. На ці гроші купила оверлок, ножиці й інші професійні інструменти. На цьому не зупинилася — виграла ще один мікрогрант на купівлю офісної техніки та вирішила відкрити майстерню з виготовлення іграшок. І тут я зрозуміла, що хочу, аби шила не тільки я, але й люди навколо мене. Коли ми хрестили нашу дитину, я запропонувала священнику відкрити в храмі творчий простір, де ми будемо шити фетровий вертеп. Ініціативу церква підтримала, і простір запрацював», – згадала жінка.

Взимку 2023 року Ірина провела майстер-клас із рукоділля з розвагами для дітей, які приходили в культурно-освітньому просторі «Гончаренко центр Миргород». Жінці запропонували зробити подібні заходи постійними. Пізніше її запросили проводити майстер-класи в приватній школі.

«Згодом я пройшла грантове навчання Естонської ради у справах біженців, реалізоване через запорізький благодійний фонд «Єдність за майбутнє» – там мені допомогли розібратися в основах ведення бізнесу. Я відкрила ФОП, і тоді почала вже брати гроші за свої заняття та сплачувати податки. Хотіла відкривати свій простір, але не наважилася у нас тут дуже дорога оренда», – зізналася жінка.

Зараз Ірина на правах суборенди проводить заняття в творчій студії переселенки з Харківщини Алевтини Тамбової-Романовської. Каже, що її заняття відвідують зокрема діти-переселенці з Донецька, Бахмута, Маріуполя чи Харкова.    

Створює з дітьми анімовані мультфільми

Саме в Мигороді Ірина відкрила гурток з анімації, по який завжди мріяла.

«Один з цікавих способів анімації стоп-моушн: це коли ти береш ляльки, іграшки чи інші предмети, фотографуєш їх багато разів, трохи змінюючи їхнє положення, а потім усі фото з’єднуєш у відео, і виглядає, ніби ці предмети рухаються самі. Цього літа я вирішила, що треба спробувати та подалася на державну освітню програму «Мрій та Досягай». Це спільний проєкт Impact Force і UN Women, який розширює можливості українських жінок-переселенок. Після навчання фіналісткам надавали невеличку стипендію в розмірі тисячі доларів ці гроші я витратила на професійне навчання анімації», – розповіла бердянка.

Ірина поділилася, що для неї анімація – це арттерапевтична техніка. Вона створює з дітьми коротенькі відео, де діти рухають предмети, фотографують їх і таким чином оживляють.

«Поки ми знімаємо, у процесі фантазуємо, щось обговорюємо, діти розкривають свою душу. Я розповідаю дітям, що якщо вони навчаться робити це професійно, то зможуть працювати та заробляти у цій сфері», – розповіла Ірина.

Важливо бути корисним для громади

Вона поділилася, що планує зібрати жінок і зняти анімацію на тему втрати рідного дому, щоб люди знали, «які в нас були будинки, які почуття ми в них вкладали». Вона зізналася, що має надію на повернення, хоч і маленьку.

«Ми хочемо знову дихати повітрям Азовського моря, а поки такої можливості немає, я всім раджу розвиватися, допомагати країні стати на ноги, працювати. Важливо озирнутися навколо й подумати, яку проблему ви могли б вирішити у своєму новому місті чи селі. Не бійтеся пропонувати ідеї, це не тільки допоможе зробити щось корисне для громади, а й дасть змогу знайти своє місце в новому житті», – наголосила Ірина. 

Вона зазначила, що реалізовувати задумане допомагають гранти. І додала, що їх не треба боятися, адже спонсорські кошти не треба повертати, адже це підтримка.